Художня цінність чи кітч політичного режиму?

В рамках обговорення подальшої долі території на бульварі Тараса Шевченка, де був розташований пам’ятник Леніну, консультант Департаменту містобудування та архітектури з Німеччини, урбаністка Катарина Георге розповіла про «ленінопад» в  містах східної Німеччини. Захід відбувся 22 травня 2015 року.

У різних містах Східної Європи після розпаду Радянського Союзу залишилося дуже багато скульптур та монументів, присвячених Леніну та іншим діячам комуністичної доби. У той час виникало питання, що робити з монументами попередньої епохи? Чи мають вони бути оцінені, як прояв політичного мистецтва, чи навіть кітчу? Чи, можливо, їх варто віднести до елементів пропаганди, чи все-таки це історія, яка має право на життя?

За словами Катарини Георге, за період першої хвилі «ленінопаду» було знесено та зруйновано велику кількість споруд. Вже пізніше люди почали переосмислювати те, що сталося,  і вирішувати питання усунення пам’ятників комуністичної доби цивілізованим шляхом. Розпочався період публічних обговорень.

У різних країнах декомунізація проходила по-різному. В Угорщині, наприклад, з 1989 по 1993 роки було знищено багато пам’ятників без попередніх розглядів та обговорень. Поляки прибрали деякі пам’ятники, декілька з них продали. В Румунії зруйнували всього дві скульптури, а інші залишили як музейні експонати. У Словенії було ліквідовано декілька монументів, що не являли художньої цінності, а інші вирішили складувати. А в Балтії у період першого сплеску «ленінопаду» радикальних рішень на приймалося.

Наразі у багатьох з цих країн досі триває дискусія щодо подальшої долі пам’ятників радянської доби. Спеціалізовані «парки» для таких скульптур були створені лише в двох країнах – Угорщині та Литві.

Варто зазначити, що подібне ставлення до пам’ятників минулих епох було й раніше. Свого часу Ленін теж видав Постанову щодо знесення пам’ятників епохи царської доби і наказав їх складувати або використовувати як матеріал.

Щодо подій  у Німеччині, то, за словами урбаністки, країна тривалий час була поділена на Східну Німеччину (Німецька Демократична Республіка) та Західний Берлін. Між двома частинами однієї країни була зведена Берлінська стіна, що як шрам «розрізала» її історичну частину.

Однак цей «шрам» загоївся дуже швидко. На 25-річчя об’єднання Німеччини, місце, де колись проходила стіна,  було підсвічене ліхтарями у вигляді шарів, що підкреслювало її меморіальну цінність та важливе значення для німців.

Як розповіла Катарина Георге, «ленінопад» у  Східній Німеччині почався одразу після возз’єднання країни. Майже всі статуї та бюсти Леніна були переплавлені, сховані або продані за кордон. Декілька пам’ятників можна все ще побачити і сьогодні: чотирнадцять пам’ятників залишилося в Східній Німеччині та чотири у Берліні.

Найвідоміший пам’ятник Леніну у Східній Німеччині являв собою публічний простір в межах житлового комплексу. 19-метровий монумент було демонтовано у 1991 році. Його знесення обійшлося місту у 80 тис. євро, а сам демонтаж спричинив конфліктну ситуацію між жителями Західної та Східної частини Берліну.

Жителі Східної Німеччини протестували проти знесення пам’ятника, однак, не дивлячись на їхні протести, було прийнято рішення щодо його демонтажу. Легендарні фрагменти з переміщення голови пам’ятника Леніну увійшли до сюжету фільму «Прощавай Ленін». Ця ж частина монументу була представлена на виставці, яка проходила нещодавно у Берліні (інші частини були занадто тяжкі для транспортування на мистецьку локацію).

«Невже ви боїтеся Леніна з каменю?» - з такими заявами виходили на протести жителі Східної Німеччини. Однак рішення було незмінним. За словами пані Катарини, на місці цього пам’ятника незабаром з’явився банальний низький за художньою якістю публічний простір – водопад з величезним камінням. Він став чудовою ілюстрацією дилеми щодо того, як  потрібно вирішувати долю місця, що пустує після демонтажу споруди. Виявилося, що коли рішення приймати занадто швидко, отримуєш  недолугі дизайнерські та художні об’єкти в міському просторі.

Тільки два роки потому, у Німеччині було організовано спеціальну комісію з вирішення подальшої долі монументів з комуністичною символікою, які розташовані у східній частині країни. До її складу увійшли експерти, політики та місцеві жителі. Разом вони розробили критерії відповідно до яких пам’ятники могли бути демонтовані або ж залишалися на місці.

Основні принципи, за якими комісія приймала рішення щодо збереження пам’ятників були такі, як: історичне свідчення минулої доби, висвітлення історії робітничого руху, протистояння фашизму та різного роду репресіям, висвітлення через монументи історії становлення Східної Німеччини.

Єдиним критерієм, якого було достатньо, аби зносити пам’ятники радянської доби, буто визначення, що монумент встановлено виключно як самовираження та вихваляння комуністичної диктатури та її лідерів.

Питання спірне та суперечливе. Чи можна визначити ту тонку межу, де пам’ятник втрачає художню цінність і свою роль для історії держави й визнається таким, що вихваляє лідерів диктаторських режимів? Німецький фахівець Катарина Георге, яка входила до комісії зі створення критеріїв щодо оцінки пам’ятників, відповідає просто: рішення можливо знайти тільки шляхом публічної дискусії і тільки разом з жителями міста.

Переглянути презентацію Катарини Георге можна за посиланням.